Бондаренко игорь: біографія, літературна і громадська діяльність

Прототипами героїв його книг були відомі на весь світ і прославлені люди. Він зустрічався з легендарним розвідником Шандором Радо. Рут Вернер, яка працювала в передвоєнний період разом з Ріхардом Зорге, брала його в своїй берлінській квартирі. Михайло Водоп`янов, один з перших Героїв Радянського Союзу, був консультантом одного з творів. Льотчики, чекісти, розвідники і прості радянські люди склали галерею портретів персонажів книг, які написав Ігор Бондаренко.

Бондаренко Ігор: біографія, літературна і громадська діяльність

В кінці січня 2014 року Таганрог замело снігом. Зупинився транспорт, закрилися школи, на дорозі застрягли бензовози і продуктові машини. Все місто чистив сніг. Чи не розчищеної залишилася тільки доріжка, яка веде до невеликого будинку в приватному секторі. У зимовій круговерті сусіди не відразу звернули увагу на те, що кілька днів не бачили літньої людини, який в ньому жив. Двері зламали, але допомога прийшла пізно. Сніговим вдень 30 січня 2014 року до Таганрозі помер Бондаренко Ігор Михайлович - малолітній в`язень гітлерівського концтабору, фронтовик і письменник.

Син ворога народу

22 жовтня 1927 року в родині секретаря окружкому комсомолу Михайла Бондаренко народився син, якому дали ім`я Гаррі. Молодий батько, а було йому в цей час лише 22 роки, своє життя присвятив революції і партійній роботі. Наступні роки він очолював партійні організації на різних підприємствах Таганрога. У 1935-му став другим секретарем міськкому партії - курирував промисловість міста. На жаль, кар`єра молодого і енергійного людини закінчилася закономірно для того часу. У грудні 1937 він був заарештований і після недовгого слідства розстріляний. Влітку 1938 року заарештували маму, Ксенію Тихонівну Бондаренко. Ігор (Гаррі) залишився один.

Для сина ворога народу була визначена тільки одна дорога - в дитячий будинок. Але тут хлопчикові пощастило - його забрала до себе жити двоюрідна сестра Аня. Їй було 18 років, і вона не побоялася дати притулок у своєму будинку залишився без батьків хлопця. Маму випустили через три місяці, в кінці 1938 року, але ще кілька років вона залишалася під гласним наглядом «компетентних» органів.

Відео: Вчений і СБУ Дружина проректора Олексія Самойлова про обшук і свавіллі

Малолітній в`язень № 47704

Про початок війни Таганрог разом з усією країною дізнався з промови В. М. Молотова. Чоловіки масово штурмували військкомат і вимагали відправки на фронт. Їх робочі місця на підприємствах, які перейшли на режим роботи воєнного часу, займали жінки. Хлопчаки допомагали дорослим і з нетерпінням чекали швидкої перемоги над фашистами. Але фронт наближався, і в середині жовтня 1941 року по вулицях міста промарширували передові частини вермахту.

Воюючою Німеччини були потрібні робочі руки. Людей вивозили для роботи на німецьких підприємствах цілими сім`ями. У їх число потрапив і чотирнадцятирічний Бондаренко. Ігор, сім`я якого складалася з однієї мами, разом з нею був викрадений в Німеччину в 1942 році. Понад 600 людей знаходилося в ешелоні. Пізніше письменник згадував, що сім`ї постійно намагалися розлучити. Кілька тижнів тривали побиття непокірних людей. Але пізніше наглядачі змирилися - частина бараків в таборі віддали для «сімейних».

На заводі «Хейнкель»

Концентраційний табір, в який потрапив підліток, знаходився в древньому німецькому місті Росток. Власне кажучи, сам табір ще не побудували. Укладених розташували в спортивному залі, де стояло 2 тисячі двоярусних нар. Сморід, задуха і скупченість панували там. У приміщенні навіть були відсутні вікна. Через півроку укладених перевели в бараки.

О 4 годині ранку - підйом і перекличка. О 6 годині колона в`язнів виходила за колючий дріт. До Ростока пішки йшли дві години - 7 кілометрів. Тут розташовувалися великі промислові підприємства. На одному з них, авіаційному заводі «МАРІЄН», який належав фірмі «Хейнкель», працював Бондаренко. Ігор потрапив у бригаду вантажників. А після виснажливої праці - знову два години їзди до свого барака. Навколо була озброєна охорона, злі вівчарки, голод, хвороби. І труби крематорію проглядалися з вікон барака. Попереду були довгі роки важкого рабської праці.

В рядах Опору

З життям за колючим дротом змиритися неможливо. Але життя триває навіть у неволі. Ігор Бондаренко працював в одній бригаді з чехами, поляками, французами. Вони навчили хлопця німецької мови. Завдяки цьому в 1943 році його з вантажників перевели працювати на електрокрани. Тут він познайомився з двома французькими військовополоненими, які вже перебували в рядах руху Опору. Чутки про розгром гітлерівської угруповання під Сталінградом просочилися крізь табірні стіни. Бранці намагалися всіма силами наблизити перемогу над фашизмом. Два нових товариша Ігоря були саме такими людьми.

За допомогою російської дівчини, яка працювала в заводському конструкторському бюро, їм вдалося дізнатися, що на заводі виробляють деталі для ракет ФАУ. Французи змогли передати ці відомості на волю. Серія авіаційних нальотів союзної авіації повністю знищила заводи в Ростоку. Під час одного з них майбутній письменник ледь не загинув. Він перечікував бомбардування в будівлі вокзалу. Вибух авіаційного снаряда обрушив перекриття - майже всі знаходяться в приміщенні були вбиті. Наш герой вижив, але виявився замурований під руїнами цегляних стін. Порятунок принесла інша бомба. Розірвавшись поруч з уцілілої стіною, вона виконала в ній велику дірку. Через цей отвір і вибралися люди.

Від військовополоненого до червоноармійця

Після того як авіаційні заводи були знищені, життя бранців змінилася. Їх стали переводити в інші табори. Це торкнулося і Бондаренко. Ігор разом з невеликою групою російських ув`язнених був поміщений в новий концтабір. Гітлерівці перетворили в барак будівля пустує складу на старому, непрацюючому цегельному заводі. Охоронці не надто старанно виконували свої обов`язки - поразка Німеччини у війні було вже очевидним. На початку 1945 року Ігор тікає. Пробирався він на схід ночами, а вдень ховався в лісах або занедбаних будинках. Харчувався чим попало, грівся біля багаття, але вперто йшов до своїх. В одну з ночей його розбудила артилерійська канонада. А вранці на узліссі він побачив радянські танки.

Без перевірки, звичайно, не обійшлося. Незабаром в полковій розвідці однієї з наступаючих частин 2 Білоруського фронту з`явився новобранець. У боях на річці Одер, в зруйнованому фашистському бліндажі розвідники знайшли фотоапарат. Фотографувати ніхто не вмів, але захоплено «клацали» один одного. Залишилася така фотографія і у Бондаренко. Ігор фото зберігав дбайливо - застигла зрима пам`ять про фронт. Війну закінчив на Ельбі на посаді шофера мінометної батареї. Прийшла Перемога, але служба в армії тривала. У лісах виловлювали «вервольфовцев» - членів організації гітлерівських партизан, створеної зі старих і підлітків. Знищували недобитих есесівців. До демобілізації було ще довгих 6 років.

Знову за шкільною партою

У 1951 році в середній школі № 2 Таганрога з`явився учень, що виділяється із загальної маси школярів - Бондаренко. Ігор книги і навчальну літературу студіював майже цілодобово. Адже до війни він встиг закінчити тільки 6 класів. І затримуватися в школі вчорашній червоноармієць не збирався - йому було вже 24 роки. Шкільну програму здав екстерном. Відразу вступив до Ростовський державний університет. Навчався жадібно, запоєм, як ніби наганяв упущені роки.

Через 5 років закінчив з відзнакою філологічний факультет молодий педагог Бондаренко з розподілу їде в Киргизію. Два роки він учителював у селищі Баликчи. У 1958 році поріг редакції журналу «Дон» в Ростові переступив новий літературний співробітник. Наступні 30 років свого життя Ігор Михайлович присвятив цьому виданню.

Перо прирівняне до багнета

З чого починався Ігор Бондаренко - письменник? Вперше він відчув необхідність записувати свої думки ще на фронті. Чистий папір на передовій була рідкістю. Але десь на уламках зруйнованого німецького будинку він знайшов дитячу книжку. На її листах став описувати все, що з ним відбувалося. Кілька нескладно і наївно - потрібно пам`ятати, що за його плечима були неповні 6 класів школи.

Перші публікації в газеті з`явилися в 1947 році. А під час навчання в університеті вийшла книжка оповідань (1964). Пережите в роки війни вихлюпувався на чисті аркуші. Перша велика робота повість «Хто прийде на« Маріїне »була видана Ростовським книжковим видавництвом (1967). Художній вимисел твори тісно переплелася з фактичним матеріалом. Адже дія повісті відбувалося на тому самому заводі фірми «Хейнкель», де працював малолітній в`язень Ігор. Продовженням цієї історії стала повість «Жовтий коло» (1973).

Правда ця книга могла і не побачити світло. Рукопис, написана в 1969-му, отримала негативну рецензію одного з відділів органів держбезпеки. Йшлося про використання шпигунської техніки західними спецслужбами. «Компетентні» співробітники побачили в цьому піднесення закордонних технологій. Автор із зауваженнями не погодився і переписувати повість не став. Рукопис лягла «в стіл». Через 3 роки на одному із зібрань в Спілці письменників Бондаренко розповів про цей випадок і додав, що більш не стане писати на подібну тему. В обговоренні брав участь один з керівників радянської розвідки. Вникнувши в суть питання, він дав «добро» на публікацію повісті «Жовтий коло». Прощаючись з автором, генерал сказав: «Тема дуже важлива, а дурні є скрізь. Будуть питання - звертайтеся! »

Дві книги про головне

Перша частина дилогії «Така довга життя» з`явилася на прилавках книжкових магазинів в 1978 році. Через два роки вийшла друга книга цього роману. Це історія ХХ століття, описана через події, які супроводжували життя однієї родини. За багатьма ознаками - це автобіографічний твір. Сім`я Путівцевим, життя якої простежується від 20-х до 80-х років минулого століття, проживала в Таганрозі. В образі глави сім`ї ясно проглядаються риси батька письменника - Михайла Марковича Бондаренко. Його син, Володимир Путівцев, пройшов через гітлерівський табір, підпіллі, фронт - це етапи нелегкого життя самого автора. Може бути, саме завдяки своїй достовірності дилогія витримала кілька перевидань - події, які в ній описувалися, супроводжували життя багатьох радянських сімей.

Ще одна знакова твір - роман «Червоні піаністи». На думку істориків розвідки, це найбільш повне художнє осмислення роботи групи розвідників-нелегалів, яким в гітлерівській службі контррозвідки було присвоєно псевдонім «Червона капела». Для того щоб вивчити фактичний матеріал, автор відвідував Берлін і Будапешт, зустрічався з залишилися в живих учасниками тих подій. Першими читачами рукописи стали легендарний радянський розвідник Шандор Радо і розвідниця Рут Вернер. Вони дали високу оцінку новому роману.

Не тільки цифри (висновок)

Життя будь-якого творчого людини можна висловити в числах і сухих казенних фразах. Не є винятком з цього правила і Бондаренко. Ігор Михайлович прожив тривалу і яскраве життя, успіх і цінність якої можна підвести дуже коротко:

Відео: 20.10.2015, Харків, прес-конференція за підсумками діяльності Харківського антикорупційного центру

• написав 34 книги;
• загальний тираж його творів, виданих в Радянському Союзі, становить понад 2 млн. примірників;
• книги перекладалися на європейські мови і мови народів СРСР.

А ще він був членом Спілки журналістів (1963) та Спілки письменників (1970). Створив видавничий кооператив (1989), потім одне з перших в історії нової Росії незалежних видавництв «Мапрекон» і журнал «Контур» (1991). Понад мільйон книг випустило видавництво Бондаренко. В результаті дефолту і фінансових потрясінь 1998 року видавнича діяльність зазнала краху. Крім цього, Бондаренко створив регіональне відділення Союзу російських письменників в Ростові (1991) і став його першим керівником. Тривалий час відділення існувало тільки за рахунок доходів від видавничої діяльності «Мапрекона».

У 1996 році він змінив місце проживання - з Ростова переїхав до Таганрога. Є почесним громадянином свого рідного міста з 2007 року. Редагував третє видання «Енциклопедії Таганрога» (2008). Але хіба можна оцінювати письменника тиражами і роками?

30 січня 2014 року до Таганрозі помер автор, який не встиг закінчити свою останню роботу. Кинороман «Вир» повинен був стати продовженням дилогії «Така довга життя». Життя, яка обірвалася під час зимової хуртовини…

P.S. Остання воля письменника виконана була. Ігор (Гаррі) Михайлович Бондаренко заповів розвіяти свій прах над водами Таганрозької затоки. Похований він на Миколаївському цвинтарі Таганрога.